Сьогодні ми маємо особливу нагоду замислитися над тим, який історичний період переживаємо. Українці від Сходу до Заходу, від Півночі до Криму об’єднані спільним прагненням – жити у вільній, незалежній державі, самостійно визначати власне майбутнє та зберігати свою національну ідентичність.
Ми живемо в час, коли українське слово звучить по всій країні, а наша мова стає одним із найвиразніших символів єдності народу. Вона пройшла крізь століття заборон, цензури й переслідувань. За неї боролися письменники, просвітителі, державники. За право бути господарями на власній землі віддавали життя покоління українців. І ця боротьба триває досі.
Наше коріння сягає часів Руси-України, коли Київ був одним із важливих політичних і культурних центрів Європи. Володимир Великий заклав підвалини християнської традиції нашої державності. Богдан Хмельницький уособив прагнення українців до власного політичного устрою. А наступні покоління продовжували боротьбу за право називати свою землю Батьківщиною, а свою мову – рідною.
Ми успадкували цю історію. Ми пишемо її самі. Розмовляємо українською вдома й на роботі, навчаємо нею дітей, творимо літературу, науку та культуру, представляємо нашу державу у світі.
Мова допомагає нам упізнавати одне одного, розуміти власне коріння та відчувати спільність. За українським словом ми впізнаємо своїх. Водночас завдяки мові, ми знаємо хто стоїть перед нами: італієць, француз, єврей, грек чи поляк.
Але й ми знаємо, якою мовою говорить наш ворог…
Наше слово має глибоке коріння. «Енеїда», «Кобзар», творчість Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки, Пантелеймона Куліша, Василя Стуса, Ліни Костенко та багатьох інших поколінь письменників і мислителів формувала нашу культурну пам’ять.
Українське слово намагалися обмежити Валуєвським циркуляром та Емським указом.
Його витісняли з освіти й публічного простору, за нього переслідували та карали. Проте мова збереглася. Її передавали в родинах, плекали в піснях, відстоювали у книжках і продовжували нею творити.
Ми успадкували цю боротьбу, але водночас отримали відповідальність за її продовження. Говорити українською, читати українські книжки, розвивати науку, творити мистецтво, навчати дітей і підтримувати українське слово в усіх сферах життя – це наш щоденний внесок у майбутнє держави.
Адже мова допомагає нам зберігати пам’ять, передавати досвід поколінь і відчувати зв’язок одне з одним. Вона єднає людей різного походження, які вважають Україну своїм домом і спільно творять її майбутнє.
Мова – це я. Мова – це ти. Мова – це ми. Мова – це нація.
Український мовний двигун запущено. І наше спільне завдання – не дати йому зупинитися. Хай українська звучить щодня: у наших думках, розмовах, книжках, рішеннях і вчинках.
Говорімо українською! Вільно! Гідно! Щодня! Без жодних «але»…
З Днем української писемності та мови!
Мова має значення!
