Другий паспорт: Коли Румунія почне створювати “Чернівецьку народну республіку”
Політика “непомічання” розповсюдження подвійного громадянства в Україні сягнула апогею. Про неї відверто говорять іноземні посадовці на прес-конференціях перед десятками журналістів, а українським законодавцям не вдається ні легалізувати цю практику, ні ввести санкції за порушення чинного законодавства.
Про те, що з практикою масового отримання громадянами України паспортів іноземних держав не все гаразд, усі в Україні й так знали достатньо давно. Принаймні, від того моменту, коли угорські популістські партії почали активну передвиборну кампанію спеціально для тих мешканців Закарпатської області, які мають відповідні паспорти і збираються навесні взяти участь в угорських виборах.
Але сьогоднішня спільна прес-конференція українського та румунського міністрів закордонних справ продемонструвала цю ситуацію в абсолютно вже абсурдистських барвах.
Під час спілкування з пресою очільник румунського МЗС Теодор Мелешкану публічно й відверто заявив, що не бачить проблеми у тому, що його країна видає паспорти громадянам України попри наявну заборону на це в українському законодавстві.
“Що стосується подвійного громадянства, не існує жодних норм міжнародного права або певних практик, які не дозволяли б чи забороняли подвійне громадянство. Це право кожної держави – надавати просте єдине чи подвійне громадянство”, – сказав Мелешкану.
І зі своєї точки зору він має рацію — якщо румунське законодавство не забороняє надавати подвійне громадянство мешканцям інших держав — то чому би Бухаресту не роздавати відповідні паспорти українським румунам?
Інша річ, що українське законодавство подібні дії забороняє. Точніше, згідно з чинним законодавством, “підставами для втрати громадянства України є… добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття”. Простіше кажучи, люди, що отримують в дорослому віці угорські чи румунські паспорти, мали би, за логікою, здавати українські — і ставати іноземцями на тих територіях, де продовжують мешкати. Чого, звичайно, не стається. Оскільки у наявному законі відсутні практичні санкції. І це — не проблема румунського дипломата, який констатує, що Бухарест користувався, користується і буде користуватись цією химерною юридичною ситуацією. Це проблема української влади. Представник якої — міністр закордонних справ України Павло Клімкін, заявив звичайно, що шляхом видачі паспортів не досягнути євроінтеграції румунської громади. Але по суті румунському колезі заперечити не зміг.
Слід віддати належне — спробу якось впорядкувати цю сферу здійснив президент України на початку минулого року. Впорядкування мало відбутися у бік “закручування гайок” – і практичних кроків в бік покарання любителів “мультипаспортного” існування. Але президентський законопроект був повернутий відповідним комітетом Ради на повторне читання. З чудовим висновком комітету про те, що “в окремих регіонах держави склалася ситуація, за якої питома вага таких громадян (з іноземними паспортами — ред.) стосовно загальної кількості населення регіону може бути настільки високою, що в разі втрати ними громадянства України виникне ситуація за якої у цих регіонах кількість іноземців переважатиме над кількістю громадян України”.
Після чого президентський законопроект якось тихо саморозчинився. Помітного прогресу в реалізації цього — чи будь-якого іншого, як на те пішло — законопроекту з квітня минулого року не чути.
При тому змінити чинне законодавство, насправді, можна не тільки в бік “закручування гайок”. Хоча й такий варіант, зважаючи на супутні обставини, має право на існування. Україна цілком може бути і ліберальною державою, яка дозволяє будь-яке подвійне громадянство. Україна може запровадити селективне отримання громадянства держав, з якими укладені відповідні угоди. Чи держав — членів ЄС. Чи держав — членів НАТО.
Єдине, що видається неможливим — це ситуація, за якої в Україні існують закони, які не виконуються практично ніким, про порушення яких відверто говорять іноземні дипломати, а українські високопосадовці, при тому присутні, фактично вимушені вдавати, що “не почули”.
