Прірву не можна переплигнути на 99%

Прірву не можна переплигнути на 99%

Українці нарешті стануть багатими. Багатими, то звісно, метафора, але забезпеченими – так. Зробити нас такими обіцяє рідний український уряд, який днями   затвердив  програму з подолання бідності в країні на 2016-2017 роки.

Так, згідно із  затвердженим планом, до кінця наступного року в Україні буде здійснено комплекс заходів, які спрямовані на підвищення грошових доходів населення від трудової діяльності, залучення громадян до ринку праці, забезпечення надання адресної допомоги та підвищення ефективності програм соціальної підтримки.   Особливу увагу буде приділено доступу громадян до соціальних, освітніх та медичних послуг, незалежно від місця проживання. Разом з тим, уряд має намір мінімізувати ризики соціального відчуження сільського населення, а також ризики бідності найбільш вразливих категорій населення.

В центрі Європи,  але як в Африці

За рівнем життя Україна є однією з найбідніших держав у світі.  Згідно з даними нещодавнього дослідження рівня життя українців, який проводили експерти ООН,   близько 80% українців живуть за   за межею бідності. Відповідно, згідно з мінімальною зарплатою (цей показник із травня 2016 року становить 1450 грн),  працюючий українець на добу, може дозволити собі витрачати не більше 48 гривень (1,9 дол.). Все це йде в основному «в туалет», тобто на продукти харчування, дещо на проїзд та на оплату  комунальних послуг .  Подібний рівень витрат людини – до 2-х доларів в день – рівень життя найбідніших країн  світу  – Ліберії, Конго та Зімбабве.  Для європейських країн норма – 425 грн. на день (17 доларів), у регіоні Центральної та Східної Європи, до якого належить  і Україна, це 125 грн. на день (5 доларів).

Українці стали більше витрачати на харчі, хоча харчуються не краще, продовжують економити на рибі та м’ясі. Нація  фактично працює за їжу.  Звісно, що  відповідно до «піраміди Маслоу»,  харчування є фізіологічною потребою та невід’ємним компонентом забезпечення життєдіяльності, і має займати першу позицію на рівні з безпекою життя. Проте, ця потреба  не має  повертати  людину до  первісного світу,  і не має ставати самоціллю життя, як  це є зараз.

Якщо проаналізувати  дані  Держкомстату за останні роки щодо структури сукупних витрат домогосподарств і зокрема,  на їжу,  то складається стійке враження , що влада в країні робить все можливе для: по-перше, повного зубожіння громадян, по-друге, для вимирання українців як нації. Так, у  2009-му середньостатистичний українець витрачав на продукти харчування і безалкогольні напої 50,4% доходів. У 2010 році цей показник виріс до 51,6 %. Відтоді структура витрат наших співгромадян практично не змінюється: населення України витрачає більшу частку свого доходу  саме на прогодовування.   За 2011 рік  середньостатистичний житель країни витрачав  на харчування близько  51, 3% своїх доходів. У 2012р.- 50,1%.  У 2013 році українці на продукти харчування витрачали близько  50,1 % свого доходу. У 2014 – 51,9 %. За рік,  у 2015, –   53,1%.  Більше 50% доходу українці витрачають на харчування та комуналку сьогодні .

Варто зазначити, що у  найбільших країнах ЄС – Німеччині та Франції – частка загальних витрат на продукти харчування не перевищує 15%, тоді як в цілому в країнах ЄС цей показник в середньому складає 20%.  У Великобританії на їжу йде не більше 10% доходів сім´ї, в Німеччині – 12%, у США всього 7%

Прірву не можна переплигнути на 99%

Відповідно до минулорічного рейтингу швейцарського банку Creduit Suisse, Україна – найбідніша країна Європи , вона  посідає перше місце у списку найбідніших країн Європи з добробутом пересічного дорослого у 1437 доларів на рік (в середньому 2 999 грн. на місяць). Але цей показник далекий від першого критерію визначення бідності по-українські –  розміру  прожиткового мінімуму для одного працездатного громадянина в Україні, який є вдвічі меншим від розрахунків  рейтингу швейцарського банку і складає всього 1450 грн. на місяць.

Відповідно до міжнародних стандартів, рівень мінімальної заробітної плати розглядається як нижня межа, що повинна гарантувати задоволення основних життєвих потреб працівника і членів його сім’ї. В Україні це  законодавчо встановлений  Законом України “Про Державний бюджет України на 2016 рік” від 25.12.2015 р. N 928-VIII     розмір оплати праці за просту, некваліфіковану роботу, нижче якого не може здійснюватися оплата за виконану   місячну погодинну норму праці. «Мінімалка» від Гройсмана у 1 450 грн., так само як «мінімалка» від Кучми у 165 грн. у 2000-му році чи  «мінімалка»  від Януковича у 1094 грн. у 2012-му  році   –  настільки мізерні, що ніколи   не дозволяла і не дозволяє задовольняти основні потреби людини.  Тільки  фізіологічне виживання –  не дати  вмерти з голоду.

В той же час, в  ЄС бідними вважаються люди, дохід яких становить менше 60% від середнього показника в країні, при цьому враховуються також усі соціальні виплати. За даними  Європейського фонду  поліпшення умов життя і праці (European Foundation for the Improvement of Living and Working Conditions),   рівень мінімальної заробітної плати   варіюється між країнами ЄС. Найнижча мінімальна заробітна плата на 2016 рік (менш 500 євро на місяць) –  у громадян  нових держав – членів ЄС.  Це Болгарія – 420 BGN / близько 214 євро  і Румунія – 1050 RON / близько 276 євро.  Мальта і Словенія є єдиними новими державами-членами Євросоюзу, які разом з Португалією, Грецією та Іспанією, утворюють середню групу з мінімальною заробітною платою від 500 до 1000 євро на місяць. Інші країни   Західної Європи мають найвищі  показники мінімальної заробітної плати з темпами, що перевищують 1000 євро на місяць.

Якщо Україна прямує до ЄС, то українцям,       з мінімальною заробітною платою у 1450 грн.  ( близько 52 євро), турботливо встановленою владою,   варто знати, що  найвища місячна мінімальна заробітна плата у Євросоюзі у громадян Люксембургу і сягає  53 тис. 816 грн. на місяць (1,922.96 євро)  . Найнижча – 5992 грн. (214 євро), – ставка Болгарії.   В тій же  Чехії це 360 євро, в Естонії та Польщі – 430, в Іспанії – 655, у Нідерландаx – 1524 євро.

Великий розрив між високою вартістю життя і низькою ціною праці – найгостріша соціальна проблема в Україні. Споглядаючи на європейські статки мінімальщиків, мисляча частина  українців  все більш  скептично оцінює економічні потуги власної держави у напрямку вступу до ЄС. Прірва – величезна, прогресу – жодного,  українці продовжують  не  жити, а вижити в умовах, створених   зусиллями недбалих керівників за  всі 25 років своєї незалежності.

На жаль, мінімальна заробітна плата  в Україні залишається технічним нормативом для розрахунку зарплати в бюджетній сфері, хоча мала би бути    соціальним стандартом оплати праці.  Саме тому  вірити в те, що тебе з твоїми 52 євро «мінімалки» хочуть бачити в Європі – безглуздо.

 Чому Південна Азія та Океанія можуть,  а Україна – ні?

В новому Економічному огляді та макроекономічному прогнозі для України від Світового банку зазначається, що рівень бідності в країні  збільшився в 2015 році і, за прогнозами, залишиться високим до 2018 року в світлі поступового відновлення економічної активності, реальної заробітної плати і робочих місць .

На фоні скорочення крайньої убогості  країн Африки, Східної Азії й Індії, стратегічна боротьба з бідністю в Україні виглядає як  суцільне провладне  «бла-бла-бла» та розпилювання виділениx під це коштів.  За   «Показниками світового розвитку – 2016 р» від Міжнародного банку реконструкції та розвитку   (World Development Indicators 2016 by International Bank for Reconstruction and Development),   за 22 роки ( з 1990-2012рр) в країнах Східної Азії і Тихого океану рівень екстремальної бідності знизився з 61 %   до 7%,     в Південній Азії він впав з 51% до 19 %.

Попри те, що  подолання бідності  – один з пріоритетних напрямів соціальної політики, що здійснюється Урядом в Україні,  у нас спостерігається стабільна тенденція якщо не зростання,  до «консервування» рівня бідності  за всіма можливими критеріями  . Так,  за відносним критерієм  – неможливістю через нестачу ресурсів підтримувати спосіб життя, притаманний  українському суспільству,  з 2001 року до 2008 рр. рівень бідності залишався на рівні  28%.  У 2012-2013 рр – він  становив 25, 5 % – 24,7 %,  у 2014 році  рівень відносної бідності залишився стабільно високим і становив 23,9%.

Не дивлячись на «потуги» влади, стабільною залишається й  чисельність населення України, яке живе у багатовимірній (абсолютній) бідності.    Відповідно до статистики,      у 2010 р  такиx українців було 8,6% (3,6 млн. осіб), у 2011 – 7,8% ( 3,2 млн. осіб),  у 2012 -9% (3,8   млн. осіб), у 2013 -8,3% ( 3,5  млн. осіб),  у 2014 -8,6% (3,2  млн. осіб) та у 2015 – 6,4% (2,5 млн. осіб) – без урахування частини зони проведення антитерористичної операції

Україна активно позиціонує себе як європейська держава, і , відповідно, намагається «йти в ногу» з євросусідами,  декларуючи,  приймаючи  та підписуючи   численні стратегії та зобов’язання     щодо подолання бідності.  Державою  реалізовувалася не одна Стратегія подолання бідності та Комплексна програма забезпечення реалізації цієї Стратегії, з щорічним   планом конкретних заходів, спрямованих на боротьбу з бідністю,  регіональними  програмами з подолання бідності.   Але показники вперто доводять –  в державі з кожним роком бідних більшає.

Чи відомо вам,  що характерною рисою для  України є бідність працюючих? Низька заробітна плата та низька купівельна спроможність працівників бюджетної сфери та сфери послуг, науковців та менеджменту середньої ланки, тощо,  яка обумовлюється низькими державними стандартами оплати праці відносно цінової політики. Бідність серед працюючих –  катастрофічна річ, яка «ламає» суспільний уклад й породжує пофігістів.

Бідність стала не тільки хронічним явищем, визначаючи спосіб життя  більшої частини населення країни  як «виживання», але і фактором  поділу суспільства  на дуже  заможних і дуже бідних. При катастрофічному  зменшенні середнього прошарку суспільства. За  результатами досліджень співвідношення доходів багатих українців до найбідніших складає 30:1.  Натомість, в країнах ЄС це  5,7:1

 Рівень бідності в Україні дорівнює рівню відповідальності кожного

Відтак, мова піде не про   підвищення рівня заробітної плати, розвиток соціального страхування як способу захисту особи та її сім’ї від втрат доходу, підвищення зайнятості населення,  обсяги падіння економіки чи  соціальний захист непрацездатних.  І не про штучне заниження офіційної величини прожиткового мінімуму, завдяки чому держава ніби «дбає» про народ, але на первісному рівні тієї ж «піраміди Маслоу».

Не про  девальвацію гривні,  падіння ВВП, АТО,  подорожчання в рази  комунальних та транспортних  послуг,  начебто безкоштовну медицину й освіту,  корупційну складову та слабкий профспілковий рух.  І не про такі суто українські фактори, які можуть моментально відкинути людину в нашому суспільстві за межу бідності – себто,     втрату роботи, хворобу чи навіть, народження дитини.

І навіть не про  абсолютну непридатність влади, як нинішньої, так і попередньої, у виборі правильної стратегії (державної політики) щодо  подолання бідності в Україні та її реалізації.

Українська бідність – це бідність безвідповідальної людини.  Українці бідні бо не дурні, а тотально безвідповідальні у своєму виборі. З року в рік віддаючи переваги під час голосування меншому «з зол» чи приємному фото вкупі з грошовою винагородою за явку, український виборець вперто не xотів підxодити до свого вибору свідомо й відповідально. Тим самим відштовхуючи від себе життя в Євросоюзі, відкидаючи свою країну далі в кризові перегони.

Саме тому в Україні  в далекому  1990 р. під час першиx демократичниx виборів  так і не з’явився   свій вітчизняний  «шоковий терапевт»   Лешек Бальцерович. Який би, як і поляк у 1989 р. зміг очолити   комплекс радикальних економічних реформ,  спрямованих на виведення комуністичної економіки  з економічної кризи. І як Бальцерович  зміг   зупинити зубожіння  9 млн. поляків та річну  інфляцію у  640%,  український «терапевт» зробив би щось подібне і в Україні.

Безвідповідальність, аполітичність, «противсіxство» та  всенаціональне споживання  подарунково-продуктовиx  наборів протягом останніx 25 років   – це нинішня бідність української нації.    Декларативні стратегії, недореформи, недореформатори,  зубожіння та безперспективність. Відсутність  доступу до роботи, що відповідає освітній кваліфікації людини, до здорового способу життя, якісної освіти й медичного обслуговування, до відпочинку  і … 52 євро «смішної» для Європи мінімальної зарплати.

Насправді, головним в цій ситуації є відсутність розуміння своєї власної відповідальності за все, що відбувається чи буде відбуватися в країні. Відсутність волі й стремління розбиратися в проблематиці, долучатися до шляxів її вирішення, міряти категоріями «ми» і «спільно» тоді ,  коли це не   стосується   свого дому, міста чи регіону .

Важко прийняти й зрозуміти, що саме ми,  ми всі винуваті в кризі, бідності, корупції, неєвропейській заможності, відсутності перспектив – це ми робили вибір, як жити й кому довірити формування  стратегії життя на роки. Важко відмовитися від пошуків когось винного у всіx нашиx  бідаx.ї

Варто нарешті зрозуміти,   що ніякого «Месії» немає. Є ми, і наш свідомий чи несвідомий вибір.

Джерело: Блог Олександра Федоренка, LB.ua

Ідіотизм – це коли парадом зміцнюють патріотизм та демонструють єдність

Микола Томенко: Вищий адмінсуд виконав вказівку влади

Сьогодні, 28 липня, Вищий адміністративний суд України ухвалив рішення відмовити у задоволенні позовних вимог Миколі Томенку щодо визнання неправомірними рішення ХІІ позачергового з’їзду партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність» від 25 березня 2016 року «Про дострокове припинення повноважень народного депутата України Миколи Томенка».

Нагадаємо, позивач звертав увагу суддів на те, що статут партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність», на підставі якого збирався з’їзд, не містив повноважень членів партії достроково припиняти повноваження народних депутатів. Саме тому під час згаданого засідання з’їзд БПП спочатку вніс зміни до чинного статуту партії, а потім з голосу вніс питання про позбавлення М. Томенка депутатського мандату і ухвалив відповідне рішення. Загальновідомо, що, згідно з чинним законодавством, нові зміни до статуту партії стають чинними лише після їхньої реєстрації у Мін’юсті. Відповідну легітимацію новий статут БПП отримав 21 квітня, тоді як рішення про позбавлення депутатського мандату на підставі нових, але не зареєстрованих статутних змін відбулося 25 березня. А тому, на переконання позивача, цілком очевидно, що рішення про позбавлення його депутатського мандату на позачерговому з’їзді партії «Блок Петра Порошенка» на підставі так званого оновленого і не зареєстрованого тоді ще статуту партії є протиправним.

Натомість судді ВАСУ вирішили не брати до уваги процедурні порушення під час позбавлення депутатського мандату і послалися на право вищого керівного органу політичної партії прийняти рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України, обраного від партії, у зв’язку з виходом його із фракції цієї партії, яке передбачене ч.6 статті 81 Конституції України.

«З цього рішення суду можна зробити принаймні три цікавих висновки. По-перше, виходить, що з’їзду БПП навіть не обов’язково було вносити зміни до статуту партії і потім їх реєструвати у Мін’юсті, а просто одразу керуватись прямими нормами Конституції і позбавляти мене мандату. По-друге, ч.6 ст. 81 Конституції України можна застосовувати частково, не зважаючи на три слова: «у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення». Виходить, зовсім не важливо, що закону про імперативний мандат у нас не ухвалено», – зауважив М. Томенко.

«І, по-третє, ось вам реальні наслідки змін до Конституції в частині правосуддя, коли Президент до 2018 року очолив і судову владу в Україні. Адже зміни до Конституції надали йому право до 31 грудня 2017 року здійснювати утворення, реорганізацію, ліквідацію судів, а також переведення суддів з одного суду до іншого… Виходить, сьогодні судова система України керується Президентом та його Адміністрацією, як і в часи Януковича», – зауважив Микола Томенко.

А тому він повідомив, що далі звертатиметься до Європейського суду з прав людини, щоб європейська судова система виправила ганебний прецедент, коли в Україні за політичну позицію і переконання народного депутата позбавляють мандату.

Джерело: Сайт Миколи Томенка

Микола Томенко: Влада приречена вдруге позбавляти мене мандату

Про це народний депутат VIII скликання, лідер Громадського руху «Рідна країна» Микола Томенко заявив сьогодні під час брифінгу.

«Після того, як нинішня влада забрала депутатський мандат, мені було важливо створити прецедент, щоб це був перший і останній випадок, коли в Україні за політичну позицію і переконання народного депутата позбавляють мандату. Саме тому я звернувся до суду, виходячи з того, що якщо не українська, то європейська судова система виправить ганебну практику, коли політика домінує над правом, щоб всі розуміли, що народний депутат повинен відстоювати свої передвиборчі обіцянки та служити народу, а не партійним вождям», – пояснив своє звернення до суду Микола Томенко.

Він зауважив, що не вдаватиметься до зрозумілих аргументів про те, що відсутність закону про імперативний мандат вже є необхідною і достатньою умовою, щоб депутатів, яких обрали на виборах і які прийняли присягу у Верховній Раді, влада за власним бажанням не могла позбавити мандату. Навіть у разі, якби на цій сесії був би ухвалений закон про імперативний мандат, він не мав би зворотної сили, і його дія поширювалася би на нових народних депутатів, обраних за умов дії такого закону, додав Томенко.

«Але у Вищому адміністративному суді беруть до уваги не загальну ситуацію з неузаконенням імперативного мандату, а власне процедуру ухвалення рішення про позбавлення депутатського мандату. Отож, наші адвокати сконцентрувалися саме на цій процедурі», – зазначив М. Томенко.

За його словами, попередній аналіз судових засідань є такий: очевидно, що за вказівкою з «найвищого верху» терміново було зібране засідання з’їзду партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність», на який було запрошено 68 делегатів. Згідно з протоколом засідання, на з’їзд доїхав 51 делегат. Голосували за позбавлення депутатського мандату 47 делегатів…

«Скільки серед цих делегатів було депутатів Верховної Ради, з’ясувати неможливо, оскільки з’їзд був не лише таємним для журналістів і громадськості, а й досі залишається таємним для суду, адже стенограму засідання ніхто не вів, і на нашу вимогу її надати не можуть», – зауважив М. Томенко.

Він повідомив, що є лише витяг з протоколу цього позачергового з’їзду БПП, за яким головуючим на засіданні був один із очільників фракції Черновецького в Київраді Максим Саврасов, а при розгляді питання про позбавлення Томенка депутатського мандату був лише один виступаючий, який повністю підтримав проект відповідного рішення. Цим виступаючим, до речі, був помічник сумнозвісного колишнього черкаського губернатора Тулуба.

«Але головне навіть не таємний з’їзд БПП, на якому була присутня більшість невідомих людей, а те, що статут партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність», на підставі якого збирався з’їзд, не містив повноважень членів партії достроково припиняти повноваження народних депутатів. Саме для цього з’їзд БПП спочатку вніс зміни до чинного статуту партії, а потім з голосу вніс питання про позбавлення мене депутатського мандату і ухвалив відповідне рішення», – повідомив М. Томенко.

«Не треба бути великим фахівцем в галузі адміністративного права, щоб знати, що порядок реєстрації юридичних та фізичних осіб, громадських організацій чітко передбачений законодавством, і зрозуміло, що нові зміни до статуту партії стають чинними лише після їхньої реєстрації у Мін’юсті. Зауважу, що відповідну легітимацію новий статут БПП отримав 21 квітня, тоді як рішення про позбавлення мене депутатського мандату на підставі нових, але не зареєстрованих статутних змін відбулося 25 березня. Тому цілком очевидно, що рішення про позбавлення мене мандату на позачерговому з’їзді партії «Блок Петра Порошенка» на підставі так званого оновленого і не зареєстрованого тоді ще статуту партії є протиправним», – зазначив Микола Томенко.

За його словами, щоб повернути ситуацію у правове поле, партія БПП повинна провести ще одне засідання, де скасувати попереднє незаконне рішення з’їзду, винести на обговорення тепер легітимне (дозволене новим статутом партії) рішення про позбавлення мене мандату і ухвалити його. У свою чергу, ЦВК теж має скасувати своє незаконне попереднє рішення і винести відповідне нове. Подібну процедуру має пройти і Верховна Рада.

«Отож, ганебний прецедент, який створила нинішня влада, забравши депутатські мандати у тих людей, які не згодні з відходом цієї влади від передвиборчих обіцянок, набув нового звучання в контексті кричущих порушень навіть у процедурній частині, не говорячи вже про змістовну абсурдність ідеї групою людей забирати мандат народного депутата навіть без рішення Верховної Ради», – зазначив Микола Томенко.

«Отож, влада, як мінімум, приречена вдруге позбавляти мене депутатського мандату», – підсумував Микола Томенко.

P.S.

До речі, протиправність дій БПП є настільки очевидною, що на останні кілька судових засідань представники цієї партії навіть не з’являються.

Джерело: Сайт М.Томенка

Довибори: підкуп, бідність, позабрендовість та позаФейсбучність

Політичний експерт, голова Громадської організації “Муніципальна ліга Києва”  Олександр Федоренко про довибори до Верховної Ради 2016 року, підкуп виборців, опозиційні розбіжності та інтернет-партії:

–  Аналізуючи хід і результати  виборчої кампанії на довиборах до Верховної Ради 2016 року можна зазначити, що  головними характеристиками виборчої кампанії   є непрямий підкуп виборців, якому сприяє   низький рівень життя населення, та відсутність контролю громадськості за виборчою кампанією. Також, попередні  результати по кандидатам свідчать про втрату   впливу партійного бренду  на вибір  та штучну популярність фейсбучних партій.

Всіх куплю

Важливим недоліком виборів в Україні був і залишається прямий і непрямий підкуп виборців. Маніпуляції громадською думкою в ході   «засівання» округів подарунками й допомогою  – це вже тренд українських  виборів, під час яких політтехнологи змагаються у реалізації способів   непрямого підкупу.

Загальна картина по округаx – це  нерівний доступ до фінансових ресурсів і недостатня прозорість джерел фінансування низки кандидатів. Відтак, щовиборчі  «благодійні»   пожертви у вигляді путівок у табори, безкоштовного   медичного обстеження і   транспортного перевезення,   роздачі шиферу і енергозберігаючих  лампочок,   продовжують мати місце.

Підкуп виборця, як це не прикро, залишається  основною статтею витрат виборчої кампанії. Це те, що відкидає Україну від Євросоюзу та дозволяє євроскептикам  говорити про передчасну для нашої країни асоціацію. Надання виборцям, закладам, установам, організаціям коштів або безоплатно чи на пільгових умовах товарів, послуг, робіт, цінних паперів, кредитів, лотерейних білетів, інших матеріальних цінностей,  є можливим за умов низького рівня життя виборців. Забезпечений роботою, житлом та коштами українець не продаватиме голос за квиток у «Аква-парк» чи лист шиферу.

Згідно зі  стандартами ООН, за межею бідності  живуть люди, які на день витрачають до $ 5 (105 грн). Наразі, прожитковий мінімум в Україні    складає всього  $1,5 на день ( 36,5 грн).

Звісно, якщо державний  курс  – це здороження життя і збідніння  населення, то розмови про європейські стандарти виборів і відсутність підкупу виборців, маячня.  Поки   80% українців живуть за межею бідності  ( за даними ООН  на  січень 2016 р.), система «доведений до бідності виборець – підкуп» працюватиме. Навіть за умов, що голосуючий може взяти запропоновану «допомогу» і проголосувати за свого кандидата, проблема існуючої системи   залишається.

Партійний бренд вже не гарантія місця під куполом

Доволі цікавою є ситуація з голосуванням за кандидатів «а-ля партійний бренд». Якщо на позачергових  парламентських виборах 2014 року українці голосували за нікому  невідомих кандидатів від БПП та Народного фронту, то довибори на сімох округах виявили зовсім іншу тенденцію.

Наразі ми бачимо,  що  Волинська та Івано-Франківська області  не голосували за провладних кандидатів, у Чернігівській області перемагає самовисуванець, Дніпропетровськ проголосував за волонтерку. Цього разу партійний бренд не відіграв такої значної ролі, як 2 роки тому.  Більшість виборців підтримали кандидатів за особистими якостями та проведеною ними роботою. Інша річ, що ці особистості йшли до Парламенту за підтримки влади, але як само висуванці та їхня робота велася в напрямку «засівання» округу численними благами. Але факт залишається фактом: серед  потенційних переможців  – жодного представника Блоку Порошенка. Відтак, 7 регіонів проігнорувавши кандидатів від БПП,  оцінили роботу партії влади, президента та його більшості у стінах ВРУ.

Опозиція проти  опозиції

Неконсолідовані дії опозиції та невміння йти на компроміси для досягнення спільної мети – відсутність перемог. В той час як опозиційні вожді не можуть поділити одну корону й продовжують політичний рух в одному напрямку,  але різними командами, їх опоненти заходять до Парламенту.

За попередніми даними в 2-х з 7-ми  округів перемагають опозиціонери від «Батьківщини». Проте, результат все ж таки був би іншим, якби деякі опозиційні партії не підігрували  б владі, і якби всі разом  домовилися про єдиних кандидатів.  Так,   скандального київсько-чернігівського  забудовника   зміг би перемогти   кандидат від опозиції.

Фейсбук: «like»  –  не голос

 Довибори стали невдалим  експериментом на популярність та пізнаваність для  фейсбучних партій та їх кандидатів. Велика кількість «лайків» у соцмережах та тисячі друзів, не  означають   таку  ж кількість голосів на виборчих дільницях.  Час довів: Київ може за закликом у FB вийти на Євромайдан, але обирати собі нардепа народ воліє вживу.

Результати кандидата в нардепи по Чернігівському округу Єгора Фірсова, якого широко підтримували лідери новостворених антикорупційних політичних проектів та громадськість, та  низький  відсоток підтримки кандидата від ДемАльянсу по цьому ж округу, свідчать про перевагу  серед виборців традиційного    живого   спілкування ( в тому числі і «засівання», на жаль)   над інтернет-технологіями.  Факти вперті і говорять не на користь інтернету: маючи у  фейсбук-друзях  3 629 осіб, кандидат від ДемАльянсу, чернігівчанин, зібрав за опрацьованими 76% протоколів всього 708 голосів.

Як висновок, політикам слід йти до  людей й працювати з людьми, а не  боротися з фейками та ботами в мережі. А політичним проектам  краще займатися реальними справами замість поширення  гучних постів на сторінках  соцмереж.