Євромайдан, київ, соціологічне опитування

Місцева ініціатива: дія чи імітація – блог депутата Київради Олександра Федоренка на “lB”

Про те, що «инициатива наказуема» кожен українець знає чи не зі школи. Старше покоління переважно продовжує сповідувати цю догму, практикуючи уникати проявів власної активності в соціальному житті. Винятком є вибори, революційні процеси в країні – час, коли моральні норми превалюють над здоровим глуздом та загроза зоні власного комфорту. Маю на увазі те, що зазвичай змушує людей проявляти власну позицію, і захищаючи «своє», спонукає до ініціативних дій – скандальні забудови, неправомірні рішення судів, незаконні звільнення чи призначення, тощо.

Люди середнього віку та молодь не настільки інертні як старше покоління. Ця категорія суспільства відрізняється чіткою громадянською позицією та численними спробами вплинути на перебіг суспільних подій членством у різноманітних громадських організаціях (рухах, органах самоорганізації населення, народних радах, тощо). Проте, прогалина між звичайним мешканцем та органами місцевої влади все ще є досить великою.

Сьогодні існує гостра необхідність виховання в кожному з українців «Брюса всемогутнього». Тієї людини, громадянина, який знає, вміє та впливає на якість місцевого управління. Відповідно, на якість власного життя. Адже за відсутності можливості реалізовувати власні ініціативи та впливати на розвиток навколишнього соціуму, людина втрачає інтерес до суспільного життя. Як наслідок, президенти, прем’єри та урядовці змінюються, а людина не відчуває жодних змін.

На побутовому рівні це виглядає приблизно так: мешканцям мікрорайону потрібен бювет, найбільш «спраглі» йдуть до громадських приймалень державних установ та депутатів, їх звернення розглядаються, у відведений законом термін надходить ввічлива відмова. Така відмова «відбиває» будь-яке бажання далі домагатися позитивного вирішення не тільки бюветного питання, але й інших необхідних для покращення життя ініціатив. Так деформується «всемогутність кожного», натомість продукуються комплекси меншовартості.

Здатність брати участь у розв’язанні місцевих проблем та забезпеченні ефективної реалізації громадських ініціатив на місцевому рівні – найбільш відчутна для громадян потреба. Попри небажання місцевих рад долучати громадськість до спільного прийняття рішень. Попри імітування врахування громадської думки через організацію обговорень, громадських слухань, засідань консультативно-дорадчих органів, результати яких практично ніколи не впливають на прийняття місцевими радами рішень.

В переважній більшості українських міст реалізація громадської ініціативи зводиться лише до вимушеної процедури, адже вирішальною є позиція органів місцевого самоврядування, які найчастіше опиняються на боці бізнесових структур, незважаючи на протести громадськості. Тому є чимало прикладів, як то відоме будівництво на березі Дніпра, судовий дозвіл сину Азарова забудувати стадіон “Матчу смерті», тощо.

Як це працює в Європі

В європейській практиці достатньо поширений такий механізм реалізації громадських ініціатив як громадська ініціатива або ж подання петицій. Право і процедури здійснення громадської ініціативи закріплені у статутах територіальних громад та інших видах адміністративно-територіальних одиниць (конституціях земель, конституціях кантонів, тощо). Відповідно до конкретних політичних традицій та особливостей розвитку політичних систем в окремих країнах.

Громадська ініціатива в Європі набула різних форм свого втілення. За змістом це може бути вирішення законодавчих, адміністративних та інших питань, що входять до компетенції громади. За характером юридичних наслідків ініціатива може бути імперативною (обов’язковою до виконання) або ж консультативною. В Італії передбачена також відхилювальна ініціатива, яка дає право жителям територіальної громади скасовувати законодавчі акти за умов дотримання певної процедури, яка визначена відповідним місцевим представницьким органом.

Суб’єктами громадської ініціативи у більшості країнах Європи є жителі конкретної територіальної громади або місцеві ради. Першим кроком є подача заявки на здійснення громадської ініціативи, для чого необхідно зібрати певну кількість підписів. В різних країнах ця кількість є відмінною, однак зазвичай вона становить певний відсоток від громадян, які мають право голосу. Під час другого етапу збираються підписи на підтримку певного рішення, яке міститься у поданій заявці. Цей етап може тривати від двох тижнів до кількох місяців залежно як від предмету ініціативи, так і від норм і традицій, що існують в країні. За умов підтримки рішення необхідною кількістю підписів пропозиція розглядається представницьким органом місцевого рівня.

Як приклад, у Південному Тіролі (Італія) для проведення законодавчої ініціативи необхідно зібрати 13 тис. підписів протягом трьох місяців, для іншої (не законодавчої) необхідно зібрати підписи 8 тис. жителів області. У Швейцарії кількість осіб, яка необхідна для підтримки громадської адміністративної ініціативи, спрямованої на вирішення місцевих проблем, таких як будівництво певних інфраструктурних об’єктів, не є однаковою і залежить від чисельності електорату – в середньому близько 1 % від числа мешканців.

Місцеві ініціативи – столичний досвід

На сьогодні в столиці практично відсутня процедура ініціювання місцевих ініціатив. Громадська думка при прийнятті важливих рішень на рівні мікрорайон – район-місто не враховується, кияни «посунуті» владою від участі у здійсненні місцевого самоврядування. Хоча теоретично, в Статуті територіальної громади Києва (від 28.03.2002 №371/1805) міститься ст.12 «Місцеві ініціативи». Відповідно до неї, право здійснення громадської ініціативи надається членам територіальної громади Києва з будь-якого питання щодо місцевого самоврядування. За умов, що письмова пропозиція містить не менше 100 підписів – для розгляду райрадою та 1000 підписів – для Київради. В статті відсутній порядок подання, розгляду та ухвалення рішення з питань місцевої ініціативи.

Звісно, що відсутність чіткого порядку внесення ініціативи, як то форми подання, вимог до членів ініціативної групи, строків збору підписів та реєстрації, процедури перевірки поданих документів, тощо, дозволяла столичній владі маніпулювати в частині реєстрації ініціативних груп та допущення ініціативи до розгляду. Суперечливі, опозиційного характеру та критичного змісту громадські ініціативи за резолюціями чиновників завжди були оформлені неправильно. Ініціативи громади влада завжди переривала через граматичні помилки.

Наразі, Київрада має на сесії 24 вересня розглянути зміни до Статуту Києва – Порядок внесення місцевої ініціативи в м. Києві. В даному Порядку автори – депутати Київради визначили всі необхідні процедурні складові – від предмету місцевої ініціативи до конкретного веб-порталу, на якому має бути оприлюднене прийняте рішення Київради, райради.

Відтак, згідно новацій, ініціативна група має складатися з 5 осіб, що мешкають в Києві та досягли 18-річного віку. Для внесення місцевої ініціативи на розгляд Київради необхідно зібрати 500 підписів, для райради -100. Підписні листи заповнюються відповідно до форми, зазначеної в додатку Порядку. Перевірка поданих документів відбувається протягом 10 робочих днів з моменту реєстрації письмової пропозиції, після чого місцева ініціатива передається на розгляд на найближче засідання Київради чи райради.

Одним з головних положень даного Порядку є три (!) чітко виписані причини відмови від розгляду місцевої ініціативи: предмет ініціативи відноситься до відання органів державної влади або інших органів місцевого самоврядування, не дотримано вимог щодо оформлення письмової пропозиції, недостатня кількість підписів.

Звісно, це не зупинить владу від бажання «ставити палки в колеса», проте за наявності дотриманої процедури з нового Порядку, дозволить ініціативі потрапити на розгляд до представницького органу.

Trackbacks and pingbacks

Leave a Reply