Чи можна запровадити в нас систему пест контролю?

З нагоди офіційної реєстрації Громадської спілки «Пест контроль України» у Києві відбувся круглий стіл, в якому взяли участь фахівці з питань контролю якості, представники зацікавлених громадських організацій – повідомляє “Урядовий кур’єр”. Щоправда, від державних органів, крім представника Держпродспоживслужби, нікого не було. І це показово.

Система  НАССР — це англійська абревіатура, що означає «Система аналізу небезпечних чинників і критичних точок керування». Нагадаємо: така система вже діє (принаймні має діяти) на підприємствах, що виробляють тваринницьку продукцію, до 20 вересня цього року вона набуває чинності для підприємств, які здійснюють діяльність з харчовими продуктами, у яких нема необроблених інгредієнтів тваринного походження (крім малих потужностей до п’яти працівників), а до 20 вересня 2019-го — для всіх малих підприємств харчової галузі, незалежно від виду продукції, яку вони виробляють.  Запровадження НАССР має прямий стосунок до забезпечення простежуваності. Так ми називаємо повну інформацію про харчовий продукт, зокрема хто, де і коли його зробив, з яких матеріалів, де і за яких умов його зберігали. Тобто всю інформацію, умовно кажучи, від лану до столу.

До речі, вкотре зауважимо: якщо вам запропонують придбати «сертифікат НАССР» — не вірте, такого документа не існує. Це система, що має діяти постійно, а не папірець, який раз придбав — і горя не знаєш. Що ця система на вашому підприємстві має бути сертифікована — то вже інша річ.

У цьому докорінна відмінність системи НАССР від колишніх радянських ГОСТів. Стандарти СРСР стосувалися якості, а не безпечності. Продукцію, вироблену за встановленим зразком, автоматично вважали безпечною. Тепер підхід інший — у безпечності продукції насамперед має бути зацікавлений сам виробник.

Самоконтроль — справа не особиста

У нас люблять говорити про саморегулювання бізнесу, але в ЄС це не означає повну сваволю. Підприємства, що здійснюють діяльність з виробництва, переробки, транспортування харчових продуктів, там усі сертифіковані.

Інша річ, що сертифікати може видавати не державна установа, а приватна фірма, та перед тим вона мусить сама отримати сертифікат уже від державного органу. Така двоступенева сертифікація зменшує навантаження на державні контролюючі органи і корупційні ризики. Але якщо якась фірма надумає замість справжньої сертифікації просто торгувати готовими сертифікатами, її керівництво недовго перебуватиме на волі й не відбудеться звільненням під копійчану заставу. У нас за повального правового нігілізму така загроза існує, тому всерйоз говорити про саморегулювання у сфері сертифікації, м’яко кажучи, зарано.

Так-от, у нас є паростки саморегулювання на нижчому рівні: деякі підприємства, особливо ті, що працюють на закордонних партнерів, впроваджують у себе міжнародні стандарти якості та безпечності, деякі навіть спромоглися отримати закордонні сертифікати. Натомість на рівні галузі справи набагато гірші, бо законодавчої бази саморегулівних  організацій не існує: є кілька законопроектів, та не ухвалено жодного.

Однак саме на рівні галузевих організацій може бути найбільш ефективний діалог з органами державної влади, найперше щодо обговорення законопроектів та інших нормативних актів, які стосуються цієї галузі. Так само організації було б легше отримати міжнародні сертифікати, ніж окремим підприємствам, які до неї входять, — за умови, що сама організація сертифікована. Але для цього вона повинна щонайменше мати законодавчо підтверджений статус.

Кого і як навчають?

Директор органу сертифікації персоналу Української асоціації якості Юрій Кабаков наголошує  на важливості акредитації персоналу в сфері безпеки харчових продуктів. А й справді, як людина забезпечить оту саму простежуваність, якщо й гадки не має, як це робити?

Та для цього слід розробити кваліфікацію «спеціаліст із пест контролю» і відповідні вимоги до неї. Є організації, які можуть провести навчання і видати необхідний сертифікат, але заковика в тому, що в ЄС цінують сертифікат, підтверджений не тією організацією, яка проводила навчання. Отже, система пест контролю в Україні повинна мати розгалужену структуру від державного органу через галузеві організації і аж до найменшого виробника. Тільки тоді вона буде дієвою.

До речі, про тих, хто навчає. Юрій Кабаков із сумом зауважує: у багатьох закладів освіти програми застарілі, неактуальні, тоді як система НАССР передбачає щорічне підвищення кваліфікації. Хто це має робити? А хто має працювати із небезпечними речовинами, особливо з тими, які застосовують у фумігації, — питання взагалі не врегульоване.

Різниця в культурах

А воно, це питання, стоїть вкрай гостро. Адже, як зауважив президент ГС «Пест контроль України» Ярослав Данилюк, є несумлінні працівники, які займаються недобросовісною конкуренцією, пропонують низькі ціни, а роботу роблять абияк, і що найгірше — без дотримання правил роботи з особливо небезпечними речовинами. Найперше це стосується фумігації, якою займається хто завгодно і як завгодно, часто не обтяжуючи себе якоюсь сертифікацією.

Як зауважують у Британській асоціації пест контролю, на всьому пострадянському просторі система НАССР не працює — дається взнаки різниця в культурах. У колишнього радянського громадянина необхідність дотримання якихось правил безпеки ґрунтується лише на страху покарання. Якщо ніхто не контролює і не карає, то й правил виконувати не треба! Розуміння того, що у дотриманні заходів безпеки насамперед має бути зацікавлений сам виробник, ще не сформувалося.

Цілісної структури пест-контролю у суспільстві ще не побудовано. За висловом академіка Міжнародної академії безпеки життєдіяльності Андрія Соболєва, у нас намагаються гарну верхівку надіти на порожнє місце. Сертифікати більшість сприймає лише як можливість продати товар за кордон, а державний менеджмент працює за репресивним принципом: не знайти причину, а покарати винних.

Ветеринари у дитсадку

Генеральний директор громадського об’єднання «Продовольча безпека» кандидат медичних наук Наталя Янко нарікає: величезною помилкою було те, що в державі ліквідовано систему безпеки — хімічної, бактеріологічної, радіологічної. Через це і не змогли розслідувати випадок масового отруєння дітей у Черкасах — просто не було кому. Адже кваліфікованих працівників розігнали, і лише деяким пощастило знайти роботу за фахом у системі Держпродспоживслужби.

Тепер фахівців у цій системі не вистачає катастрофічно, доходить до того, що безпеку дитячого харчування у дитячих садках контролюють… ветеринари! Школи перевіряти взагалі нікому, тому й виявляється, що приміщення пофарбовано токсичними фарбами, не дотримано інших санітарних вимог.

Нарікали, що система державного санітарного контролю дуже корумпована, і це правда. Однак і залишати без жодного контролю теж не можна. Сумлінні виробники самі просять повернути систему ліцензування, бо задихаються від навали недобросовісних конкурентів, чия продукція чи послуги дешевші, а якість та безпечність їх все одно ніхто не перевіряє.